Сьогодні, 27 січня, світ схиляє голови перед пам’яттю мільйонів жертв нацистського режиму. Для Павлограда Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту – це не просто дата в календарі, а болісне нагадування про звірства, що відбувалися на його вулицях понад вісімдесят років тому.
За сухою термінологією Голокост визначається як систематичне винищення нацистами єврейського народу та інших груп населення під час Другої світової війни. Проте за цифрами стоять конкретні долі людей, яких позбавили життя лише через їхнє походження. Павлоградська земля стала братською могилою для тисяч безневинних.
У 1941–1942 роках територія сучасного заводу «Палмаш» перетворилася на пекло – тут діяло єврейське гетто. Це було місце ізоляції, призначене для остаточного знищення людей. Сюди звозили мешканців не лише самого Павлограда, а й Дніпра, Харкова та Лозової. Відомо про загибель понад 2100 місцевих євреїв та 670 їхніх побратимів із Польщі, яких доставили в місто у вагонах-душогубках. Кати не жаліли нікого: людей розстрілювали над глибокими траншеями, часто скидаючи ще живих під шар негашеного вапна.
Архівні документи свідчать, що репресивна машина нацистів охопила всю територію міста та околиць. У Павлограді функціонувала ціла мережа місць примусового утримання:
- Гетто на території заводу № 359, де перебувало близько 2 тисяч осіб;
- Табір для цивільного населення;
- Табори для військовополонених, відомі як дулаг-111, дулаг-124 та шталаг 348/z, що діяли у різні періоди з 1941 по 1943 роки;
- Додаткове гетто на Павлоградських хуторах, яке стало в’язницею для тисячі людей.
Грудень 1942 року залишив по собі тисячі тіл у ровах між міськими заводами. Дитячі спогади очевидців малюють картини, які неможливо забути навіть через десятиліття.
«Я був свідком цього звірства, яке чинили над євреями фашисти. Ми, хлопчаками, ганяли в ті місця пасти корів. Бачив я, і бачили інші, як євреїв запрягали в підводу по шість осіб і возили воду у великих бочках, при цьому гнали їх батогом, мов худобу. Їх водили на мінні поля, розстрілювали в траншеях», – згадував Григорій Михайлович Гордієнко, який народився у 1930 році.
За словами свідка, пізніше, під час будівництва нових будинків, із землі постійно вимивало людські рештки – черепи та кістки. Тоді місцеві жителі збирали те, що могли, у ящики, аби по-людськи поховати загиблих. Сьогодні ці голоси з минулого звучать як попередження: пам’ять про Голокост є нашим моральним обов’язком перед майбутніми поколіннями, щоб ненависть ніколи більше не ставала виправданням для вбивства.
Залишити коментар