Для Сергія з Дніпропетровщини війна почалася не у лютому 2022-го, а значно раніше. Колишній співробітник міліції, який колись давав присягу на захист народу, з 2014 року не полишає передової. Пройшовши через пекло Авдіївки, Пісків та Маріуполя, сьогодні він командує взводом у 128-й окремій бригаді територіальної оборони, тримаючи оборону на Запорізькому напрямку.
Сергій — доброволець зі стажем. Після першої ротації у 2014 році він побув із родиною лише тиждень і знову повернувся на фронт, підписавши контракт із Нацгвардією. Повномасштабне вторгнення застало його вже досвідченим воїном. За ці два роки він пройшов шлях від командира відділення до очільника взводу, пережив важке поранення у Старомайорську та втрату найближчого друга.
З чого розпочалася ваша служба у ЗСУ?
Бойовий досвід Сергія дозволяє йому чітко бачити еволюцію війни. Якщо у 2014 році все вирішували стрілецькі та міські бої, то нинішня реальність набагато жорстокіша. Офіцер виділяє ключові відмінності сучасної війни:
- Масованість артилерії та авіаударів
- Всюдисущість дронів – розвідників та «Мавіків»
- Смертоносна загроза від FPV – дронів, протидіяти яким допомагають лише засоби РЕБ
- Перехід від хаотичних штурмів до високотехнологічного знищення
Чи були моменти, коли ви ледве не загинули?
Смерть не раз проходила поруч. Під час боїв на Запоріжжі Сергій отримав поранення, намагаючись евакуювати побратима. Уламок поцілив у праву руку, зробивши її нерухомою. Попереду було майже кілометр чистого поля під прицілом ворожої «пташки».
Окупанти намагалися добити пораненого мінометами: міни розривалися з усіх боків, поки він біг до пункту евакуації. Проте жага до життя та думки про дітей виявилися сильнішими за ворожий вогонь.
Яка відмінність війни 2014 від війни 2022 років?
Найважче на війні — втрачати своїх. Минулого року Сергій власноруч виносив із поля бою тіло свого найкращого друга «Філіна», який загинув під час танкового обстрілу. Цей біль офіцер тамує лише тоді, коли бачить інших побратимів живими — такі зустрічі завжди супроводжуються обіймами.
Водночас Сергій з розумінням ставиться до психологічного розриву між фронтом і тилом. Він пояснює своїм бійцям, які обурюються розвагам у мирних містах, просту істину:
«Ми знаходимось тут саме для того, аби там люди могли спокійно жити. Не всі можуть або хочуть воювати, у кожного свій рівень страху».
Чому вирішили піти воювати?
Відповідь на питання «чому він тут» залишається незмінною протягом дванадцяти років — майбутнє його двох дітей. Сергій не хоче, аби їм нав’язували «чужу нечисть», і мріє, щоб вони зростали у вільній країні. Поки молодший син просить тата «швидше побити поганих дядьок», Сергій продовжує повертати українські землі.
Він переконаний: ціна висока, але територія має належати Україні, а не відповідати забаганкам «старого маразматика». Попереду ще багато роботи, але ентузіазм 2014 року трансформувався у професійну та виважену військову майстерність.
Залишити коментар