Ірпінчанка Олена разом з чоловіком, трьома дітьми та батьками зустріла війну у рідному місті. З перших годин вторгнення російські війська вдарили по Гостомельському аеропорту, який було видно з вікон їхньої квартири. Далі були бомбардування, окупація, втеча під обстрілами, загиблі сусіди, спалені будинки й підвали, де ховалися люди. Свою історію жінка розповіла журналістці Тетяні Вербі.
«Я знала, що буде війна»
Олена зізнається — на рівні інтуїції вона відчувала, що щось станеться. За день до 24 лютого її родина повністю підготувалася: заправили авто, зібрали документи, закупили продукти й навіть купили консерви батькові, який категорично відмовлявся евакуюватися. Наступного ранку над Гостомелем вона побачила в небі «комети» — ракети. За кілька хвилин в Ірпені почали лунати вибухи.
«Ми самі відкрили підвал, бо в укриття не пускали»
На той момент у місті не працювала повітряна тривога, тому офіційні бомбосховища були закриті. Мешканці самі вибили двері до підвалу у будинку, винесли консервацію, облаштували спальні місця. Ніч провели з дітьми в імпровізованому укритті. Вже наступного дня сусідка з тероборони попередила: якщо хочуть виїхати, то зараз — останній шанс.
Втеча під обстрілами
Рано-вранці 25 лютого родина виїхала прямо з підвалу — навіть не заходили в квартиру. Поки їхали, російські «Гради» почали накривати міст. Пізніше міст, яким вони проїхали, підірвали. На Західну Україну добирались через села, де вже стояли російські танки. У Рівному теж були обстріли, тож вирушили далі й у Львівській області поселилися в сільській хаті. Згодом через волонтерів Олена забрала до себе батьків, які залишались в Ірпені під окупацією.
«Машини з трупами стояли на дорозі»
Після виїзду Олени в їхній будинок влучили чотири снаряди — зникли газ, вода, електроенергія. Її батько залишився сам у квартирі, закрив вікна ковдрами й прожив там понад два тижні. Мати переховувалась у підвалі, поруч стояли російські блокпости. Вона бачила, як під час евакуації розстрілювали машини. Сусіда вбили прямо на подвір’ї. Спроби забрати тіла були смертельно небезпечними — розстрілювали всіх, хто наважувався наблизитись.
«Мама йшла під прицілом снайпера з білою пов’язкою»
Щоб евакуюватись, жінка мусила йти пішки, з білою пов’язкою та наволочкою на палиці як прапором. Її попередили: не озиратись, не зупинятись, йти по центру дороги. Її зустріли волонтери вже за Романівським мостом. Ця ділянка — одна з найнебезпечніших, де багато авто було підірвано. Вивезти маму вдалося дивом. У той самий час зникали люди — сусіди, знайомі, волонтери. Когось знаходили у розстріляних автівках, хтось не повернувся взагалі.
«Померли в укриттях. Ховали за зупинкою»
В Стоянці, де залишились дві будівлі з лежачими пенсіонерами, не було ані світла, ані газу. Їм готували їжу просто неба. За цей час померли четверо людей — їх ховали за зупинкою, де поруч було кафе. Тимчасове кладовище в центрі села стало символом трагедії, якою накрила війна мирні вулиці.
«Хочу додому, але кажуть про другу хвилю…»
На заході України родину зустріли добре. Олена має можливість працювати дистанційно, але її чоловік залишився без роботи. «Дома краще», — каже жінка, проте додає, що досі чує прогнози про нову загрозу і не може бути впевненою, коли зможе повернутися в Ірпінь.
«Коли виїжджали, думали — на 3-4 дні. А вийшло, що на життя», — говорить Олена.
Сотні подібних історій зберігають голоси тих, хто вцілів, втратив, вистояв. Це свідчення не лише про війну, а й про людську силу. Про Україну, яка вижила попри все.
Залишити коментар