Бійці “Дикого Поля” провели десять місяців на прихованих позиціях
Тридцятишестирічний Ігор та п’ятдесятирічний Андрій з 128-ї окремої важкої механізованої бригади “Дике Поле” тривалий час виконували бойове завдання у селі Плавні, що на Запоріжжі. Військові відправилися туди ще у серпні 2025 року. Вони перебували в оточенні ворога, хоча усвідомили цей факт лише після виходу з позицій.
Про життя під постійною загрозою та психологічну стійкість воїни розповіли в інтерв’ю.
Реальність повного оточення та виживання у підвалі
Десять місяців минули як один день.
Їхньою головною метою було залишатися непомітними, корегувати роботу дронів та стежити за пересуваннями противника. Військові майже не виходили з підвалу, аби не виказати свою присутність, лише іноді забираючи передачі чи викидаючи сміття. Іноді ворог підходив зовсім близько, змушуючи бійців вступати у безпосередні бої. Одного разу противник кинув гранату в під’їзд, через що Андрій отримав осколкове поранення ноги.
Триматися допомагали молитва та думки про рідних.
Часом хлопці змушували себе жартувати, щоб хоч якось розважитися. Командування неодноразово обіцяло ротацію, але через складну безпекову ситуацію вихід постійно відкладали, що виснажувало морально.
Зв’язок з родиною підтримували через рацію. Раз на тиждень Ігор записував аудіоповідомлення для близьких, приховуючи реальні обставини перебування на фронті. Він дуже сумує за своєю п’ятирічною донькою, якій доводилося пояснювати свою довгу відсутність роботою без доступу до мобільної мережі.
Коли прийшов наказ відходити, бійці подолали десятикілометровий маршрут за лічені години, маючи лише один адреналін. Увечері вони нарешті опинилися у безпеці та спали на справжніх ліжках.
Нині Ігор прагне якнайшвидше обійняти рідних.
Служба та побутові виклики в умовах ізоляції
Андрій приєднався до війська у 2023 році цілеспрямовано.
Раніше він працював кухарем, а згодом перевівся до 128-ї бригади. Армійські терміни часто виявлялися умовними, і замість обіцяних двох тижнів очікування затягнулося на понад сорок днів. Вже за дев’ять діб після заходу на позиції він дістав поранення, проте зміг самостійно надати собі першу допомогу.
Бійці виробили власну стратегію конспірації.
Ігор та Андрій розмовляли російською, щоб випадково не виказати себе, коли ворожі патрулі проходили зовсім поруч. Від нудьги Андрій плів сувеніри з мотузок, на яких скидали посилки. Останні часто ставали мішенню для ворожих дронів, тому бійці нерідко залишалися без продуктів на кілька діб.
Найважче було усвідомлювати втрату батька на окупованій території.
Андрій не мав можливості навіть попрощатися з ним, адже зв’язок там був відсутній. Після майже річного очікування бійці відчувають фізичну втому, а мріють лише про одне — мир в Україні. Хоча родина Андрія залишилася в окупації, він не втрачає надії на краще майбутнє.
Залишити коментар