Максим пішов на війну в перші дні повномасштабного вторгнення. Батько трьох дітей, колишній співробітник СБУ та охоронець, він опинився на Донеччині у боях, які, за його словами, не залишали часу на емоції.
До служби в ЗСУ Максим мав зовсім інший досвід. Певний час працював у Службі безпеки України, згодом — охороняв дітей одного з українських олігархів. Проте 24 лютого 2022 року для нього, як і для тисяч інших, стало точкою неповернення.
Один із боїв на Донеччині він згадує особливо. Стрілецьке зіткнення тривало п’ять годин. Із усієї групи саме Максим залишився єдиним, хто не загинув і не був поранений.
«На Донеччині, коли ми були на позиціях, я вперше потрапив до шпиталю. Після лікування повернувся на фронт. Перші дві години тіло трусило, але потім це проходить, і ти працюєш автоматично. За весь час війни Бог мене милував: жодного осколкового чи кульового поранення. Єдине серйозне — акуборотравма, через яку не міг піднятися після евакуації. Більше нічого критичного не було», — розповідає Максим.
Після першого поранення командир подзвонив і сказав фразу, яку Максим запам’ятав надовго:
«Ти народився в сорочці», — сказав він, нагадавши, що за два метри від Максима вибухнула 120-міліметрова міна.
У день того бою Максим ішов на штурм разом із командиром роти, двома бійцями з першої роти та ще одним побратимом зі своєї. На той момент він був командиром взводу вогневої підтримки. Завдання було чітке — відбити позиції.
Командир роти загинув у перші півтори години. Боєць із першої танкової — також. У строю залишилися троє.
Під час бою один із військових зазнав численних осколкових поранень. Поки йому надавали допомогу, ще один боєць був поранений і відійшов — більше його не бачили. Максим пішов шукати побратима, який намагався викликати чергового, маючи перебиту рацію.
«Я йому кажу: “Спускайся вниз — там медики з першої танкової, а ми винесемо нашого”. Він спустився. Ми замотали пораненого, зробили все можливе — він був живий. Виносили на м’яких ношах, але це було складно, тому я попросив тачку й почав спускатися вниз», — згадує боєць.
Під час штурму Максим помітив гранатомет МК-19 та взвод, який працював по них із гранатометів і кулеметів.
«Я повернувся й засипав гранатами посадку, з якої по нас стріляли. Коли вийшли — хлопець був живий», — каже він.
Після завершення бою медики не відпустили Максима одразу — прокапали, а потім доправили до тимчасового домика, де розміщувався підрозділ. Два дні він провів у кріслі, майже не спілкуючись із побратимами.
«На штурмі не було моменту, коли перед очима пролітає все життя. Ти просто робиш свою роботу. Чітко розумієш: або виживеш, або залишишся там. Найстрашніше було, коли по мені стріляв гранатомет російський військовий — снаряд влучив у гілку і відлетів убік. Мабуть, у мене був янгол-охоронець», — підсумовує Максим, військовослужбовець 128 ОВМБр «Дике Поле».
Його історія — про витримку, автоматизм під вогнем і тишу після бою, яка інколи говорить голосніше за вибухи.
Залишити коментар