Сподівання на те, що апетити Кремля обмежаться лише виходом на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей, є небезпечною ілюзією, яка не має нічого спільного з реальністю. Донбас для Володимира Путіна – лише інструмент та розмінна монета у великій грі, де кінцевою метою залишається повне знищення української суб’єктності та встановлення контролю над ключовими містами країни.
Про це розповів історик, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак. За його словами, символічне значення сходу України для Москви значно поступається стратегічному бажанню захопити південь та центр держави.
Геополітичний апетит диктатора
На думку експерта, помилково вважати, що війна ведеться за окремий регіон. Стратегічний задум Путіна набагато масштабніший і включає окупацію таких мегаполісів, як Одеса, Дніпро та Харків. Навіть якщо виснаження ресурсів чи ситуація на лінії зіткнення змусять Кремль піти на тимчасову паузу, це буде лише тактичним маневром.
Наївно думати, що Путін припинить війну проти України.
Перемир’я, про яке зараз так багато говорять, у розумінні російського керівництва є лише шансом перевести подих перед наступним ударом. Стратегічні цілі залишаються незмінними, а одержимість ідеєю підкорення України не дозволяє диктатору зупинитися на досягнутому.
Анатомія особистої образи
Для розуміння логіки подій важливо враховувати психологічний стан очільника Кремля. Грицак наголошує, що ставлення Путіна до України – це не лише політика, а й глибока особиста травма, спричинена трьома послідовними приниженнями:
- Помаранчева революція 2004 року. Момент, коли українське суспільство вперше зламало нав’язаний Москвою сценарій і відстояло демократичний вибір.
- Революція гідності 2014 року. Остаточний цивілізаційний розрив з РФ та поворот України до європейського вектору розвитку.
- Провал бліцкригу 2022 року. Крах ілюзії про «Київ за три дні» та несподівано потужний опір українського народу.
Путін сприймає ці події як особисту поразку. Його поведінкою керує не раціональний розрахунок, а одержима ненависть і бажання помститися за те, що Україна тричі виявилася сильнішою за його плани. Це робить конфлікт емоційно зарядженим і вкрай складним для дипломатичного врегулювання.
Дипломатія як ширма для підготовки військ
Поки українське суспільство дискутує про можливість мирних угод, російське керівництво використовує розмови про переговори як димову завісу. Це підтверджують і дані західних розвідок. Зокрема, голова Служби зовнішньої розвідки Естонії Каупо Розін зазначає, що Кремль навмисно затягує процеси, аби виграти час для перегрупування сил.
Внутрішні обговорення в оточенні Путіна фокусуються не на досягненні компромісу, а на тому, як обманути міжнародних партнерів та ввести їх в оману. Дипломатичні контакти для Москви – це лише інструмент маніпуляції, який дозволяє готуватися до тривалої війни на виснаження. Путін все ще вірить, що зможе досягти своїх цілей силовим шляхом, попри економічні втрати та величезні жертви.
Ярослав Грицак резюмує: загроза з боку агресора зберігатиметься доти, доки Росія не позбудеться своїх імперських амбіцій. Головний виклик для України сьогодні – вистояти та не залишити цей конфлікт у спадок наступним поколінням, оскільки будь-яке непевне перемир’я без реальної зміни російської ідеології буде лише коротким затишшям перед новою бурею.
Залишити коментар