Анастасія, яку побратими знають за псевдо Бусінка, нині керує медичним пунктом евакуації. На передову вона прийшла у 2020 році, розпочавши службу в мінометному батальйоні 56 окремої мотопіхотної бригади на Донеччині. Пів року тому військова прийняла рішення перейти до евакуаційного підрозділу 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике поле». Про роботу під час вивезення поранених та заняття, яке допомагає відволіктися від війни, вона розповіла в інтерв’ю Суспільному. Далі подано її слова.
Перший бойовий досвід Анастасія здобувала ще у вісімнадцять років, коли у 2020 році вирішила служити разом з батьком. Військкомат спочатку не погодився прийняти її через вік, однак після письмової згоди батька її зарахували до 56 бригади у мінометну батарею в Маріуполі.
«Мама тоді довго зі мною не спілкувалася. Спершу вона навіть не знала, а коли дізналася — дуже засмутилася і на мене, і на тата. Та з часом і вона стала військовою й служить уже півтора року. А тата, на жаль, немає».
За роки служби вона бачила різні напрямки й складні ділянки фронту. Донеччина, згадує Анастасія, особливо вплинула на неї морально, адже саме там загинули рідні люди та кілька побратимів. Саме тому разом з підрозділом вони вирішили змінити обстановку й перевелися на інший напрямок.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, військова перебувала під Пісками на Донецькому напрямку. Вона зазначає, що ситуацію ускладнювало те, що частина побратимів походили з Херсонщини, де російські війська активно наступали, а їхні родини опинилися під загрозою.
«Було важко, бо ми воюємо тут, а їхні рідні — там. Люди телефонували, плакали, ховали форму, фотографії, щоб, якщо окупанти увірвуться, сім’ї могли вижити. Ти не розумієш, що з близькими, і це найбільше тисне».
На новій посаді в евакуаційному підрозділі Анастасія часто працює не лише на вивезеннях, а й на стабілізаційних пунктах. Вона зізнається, що допомога пораненим надихає її та надає сили.
«Коли хлопці привозять пораненого, а він бачить, що начальниця медпункту дбає про нього, миє йому ноги — це додає відчуття спільної справи. Ми всі працюємо заради однієї мети».
Згадуючи дитинство, Анастасія каже, що бабуся часто нагадувала їй, як мала звичку одягати біле простирадло та говорити, що стане «укольщицею». І хоча військова спочатку служила у мінометній батареї, у 2022 році її шлях природно привів до медицини, що, за її словами, додало впевненості й усвідомлення того, що вона здатна рятувати життя.
Під час евакуацій бійці підрозділу вивозять як військових, так і цивільних — у кузові чи всередині автомобіля. Усе залежить від ситуації. За словами Анастасії, війна торкнулася кожного, і багато людей лише тепер зрозуміли, що бойові дії не обмежуються фронтовою лінією, а загроза для мирних мешканців така сама висока, як і для військових.
Бійці дедалі частіше стикаються з атаками FPV-дронів, які стали причиною більшості поранень у цьому районі. Крім того, серйозні каліцтва спричиняють «пелюстки» — міни дистанційного мінування, що часто призводять до ампутацій. Евакуація під час роботи дронів особливо небезпечна й вимагає максимально швидкої реакції.
Важкими Анастасія називає моменти очікування команди на евакуацію — коли підрозділ годинами або й добу лишається напоготові через бойову ситуацію. Але найболючіше — це випадки, коли поранений не доживає до стабілізаційного пункту.
«Якщо боєць помирає в тебе на руках — це те, що найважче пережити. Ми медики, і наша місія — рятувати. Та буквально заспокоює лише думка, що ми все ж повертаємо побратима додому, навіть якщо він загинув».
Попри небезпеку, колектив підтримує Анастасію й не дозволяє їй почуватися непотрібною або чужою в чоловічому оточенні. Така увага, каже вона, проявляється у дрібницях: кращому місці в машині, теплій куртці або останньому пайку, який хтось віддасть їй без вагань.
Попри бойові умови, Анастасія зберігає власні звички та прагне виглядати доглянуто. Вона розповідає, що завжди підтримує охайний манікюр, хоча обирає стримані кольори та короткі нігті. Їй допомагає колега з медичного пункту, яка навіть під час бойових виїздів може взяти лампу і зробити манікюр у вільну хвилину.
Окрему увагу військова приділяє довгому волоссю. За її словами, навіть у складних умовах вона знаходить можливість його мити та доглядати. Військові часто підігрівають воду, якщо немає інших умов, і це дає можливість зберегти хоч частинку звичного життя.
Догляд за волоссям для неї має емоційне значення. Вона згадує, що батько дуже любив його розчісувати та навіть умів заплітати коси. Саме тому, після його загибелі, Анастасія пообіцяла собі ніколи не зрізати волосся.
«Я добре пам’ятаю, як тато брав моє волосся, заплітав і казав, що воно в мене дуже гарне. Після того, як його не стало, я вирішила, що не обстригатиму його».
Своє псевдо Анастасія пояснює просто — вона багато років вишиває бісером. Це заняття для неї є способом відволіктися від фронтової рутини, заспокоїтись і знайти натхнення. Інколи вона створює цілі картини і за можливості передає їх волонтерам.
«Я слухаю музику чи якийсь фільм, беру бісер і вишиваю. Це мене морально тримає і допомагає зосередитися. Для мене велика радість — завершити роботу і передати її волонтерам».
Військова каже, що велике значення має команда, яка зараз поруч. Саме побратими, їхня взаємна підтримка та спільні зусилля допомагають триматися й рухатися далі. Вони разом переживають втрати й так само спільно радіють маленьким перемогам.
У підрозділі, підкреслює вона, сформувалася атмосфера, де кожен мотивує інших, і це дозволяє продовжувати службу, попри складнощі. Найголовніше, за її словами, — спільне бажання повернутися додому живими та зустріти перемогу разом з рідними.
«У нас одна мета. Кожен мріє повернутися додому. Хочемо сісти за великий стіл уже після перемоги й побачити своїх рідних. І ми всі цього прагнемо».
Анастасія наголошує, що залишатиметься у війську доти, доки це буде можливим. Навіть після завершення війни вона не планує залишати службу негайно, хоча зізнається, що в майбутньому мріє про власну родину та дітей. Але такі мрії, каже вона, хоче здійснити лише в мирній Україні, на своїй землі, без загроз і ворожих атак.
Залишити коментар