Їй 24 роки, і вже майже шість із них вона на війні. Анастасія Бусінка очолює евакуаційний підрозділ «Форсаж» — команду бойових медиків, яка з перших місяців повномасштабного вторгнення працює там, де шансів завжди менше, ніж ризику.
Підрозділ сформувався на початку великої війни. Спочатку це були десятеро чоловіків і одна дівчина — Анастасія. Майже три роки вони рятували поранених на Донеччині, нині працюють на запорізькому напрямку. Команда зросла до п’ятнадцяти медиків, а Бусінка залишається їхньою начальницею медпункту. У ЗСУ вона з 18 років.
Про свій колектив Анастасія говорить просто і без пафосу:
«Це мої побратими».
У підрозділі, за її словами, дивна, але міцна гармонія. Хтось ставиться до неї як до дитини, хтось — як до доньки чи внучки, хтось — як до рівного товариша. Всі знають, що вона командир, але водночас можуть прийти з будь-якою проблемою або радістю. Тут разом святкують перемоги, дні народження рідних і разом переживають втрати.
Вона не приховує, що вимоглива. Для неї ключове — результат і правильне виконання завдань.
«Вони мене знають як начальника і розуміють, за що я можу посварити. Коли люди виконують навіть найпростішу задачу правильно, я бачу віру в них і відчуваю їхню підтримку», — каже Анастасія.
Впертий характер, зізнається вона, лише загартувався війною. Побратими знають: навіть якщо їдуть на евакуацію без неї, Бусінка зробить усе, щоб вони доїхали і відчували її поруч. Саме тому, коли команда вирушає на складні виїзди, вона не знаходить собі місця.
«Це було дуже ризиково. Я чекала, дивилася стріми, мене колихало. Бо це моя родина», — зізнається вона.
Не завжди пораненого можна швидко забрати з позиції. Тоді Анастасія працює через рацію, інструктуючи дистанційно.
«Коли ти правильно пояснила, він зрозумів і ти врятувала життя навіть заочно — це величезне полегшення. А коли потім кажуть: “О, це ти нас інструктувала” — стає легше на душі», — говорить вона.
Через кілька місяців після лікування поранені повертаються вже іншими людьми. Для Анастасії це — головна моральна опора і стимул продовжувати службу, навчатися й навчати інших.
Вона чесно визнає: втрати — частина реальності.
«Не завжди вдається врятувати життя. Ми не у фільмах або казках, де все добре налагоджено», — каже Бусінка.
Вона переконана, що потрібно відрізняти хоробрість від дурості. Іноді саме це дозволяє врятувати більше життів у майбутньому. Ці слова для неї не абстракція. Вона згадує спробу евакуювати з поля бою загиблого рідного дядька, якому згодом посмертно присвоїли звання Героя України. Після загибелі її батька один із побратимів перевівся служити до її підрозділу.
«У мене тоді була дурня в голові. Я хотіла під обстріли полізти і забрати його. Побратими зупинили і сказали: “Ти можеш на нас покластися. Ми все зробимо”», — згадує вона.
Евакуацію завершили о четвертій ранку. Найважчим для неї було не вивезення, а очікування моменту, коли доведеться сказати про загибель рідним.
За майже чотири роки війни Анастасія не раз була за крок до смерті. Вона має контузії, пережила хейт від знайомих і колишніх друзів. Один із найтяжчих ударів стався у 2024 році в Краматорську, коли ракета «Іскандер» влучила в кафе. Анастасія була там, отримала серйозне ушкодження вуха і досі не чує лівим. Вона допомагала рятувати поранених і особливо переживала за дівчинку, яка згодом померла. Цю журналістку і письменницю вона добре знала і щиро поважала.
Бойова робота не раз відбувалася під дронами, мінометними обстрілами, у машинах, які ставали цілями. Під час одного з виїздів у «Хамері» ворог не міг зрозуміти по рації, що це — «Катюша» чи автобус. У машині тоді було вісім поранених. Анастасія хвилювалася лише за них.
На Запоріжжі ситуація не легшає. Дрони полюють за медичними авто, нещодавно підрозділ виїжджав із позицій із пробитим колесом. Після адреналіну приходить інше — усвідомлення, що всі живі.
Попри втому, Бусінка не планує залишати військо. Вона має освіту психолога, закінчує медичну академію і думає про роботу з військовими після війни. Каже, навіть у коротких відпустках їй важко — цивільний світ не завжди розуміє тих, хто повертається з фронту.
Після перемоги вона мріє сісти на мотоцикл і поїхати без маршруту, стрибнути з парашутом в Україні. А найбільше бажання — зібратися за одним великим столом разом із побратимами та їхніми родинами. Без сирен. Без виїздів. Просто разом.
Залишити коментар