Він пролежав під сонцем цілий день – поранений, майже нерухомий, під уламками заліза. Чекати довелося до вечора. Так виглядає один із епізодів служби сапера Валерія, який нині працює на Олександрівському напрямку.
Йому 53. Родом із Полтавщини. У війську – сапер 31 окремої механізованої бригади. Його робота не про атаку, а про те, щоб інші змогли дійти й повернутися живими.
Сам він каже просто: сапер заходить першим. І виходить останнім. Спочатку прокладає шлях, перевіряє кожен крок, залишає мітки. Потім заводить піхоту. І лише після цього відходить, перекриваючи ворогу дорогу мінами й пастками.
Фактично – це постійна межа між життям і смертю. Будь-який зайвий рух може стати останнім.
Страх є, не приховує. Але головне – контроль і знання. Якщо міну не знаєш – краще знищити її дистанційно. Якщо розумієш, як працює – розміновуєш. Хоча навіть тут діє негласне правило: не ти ставив – не тобі знімати. Під кожною міною може бути додатковий заряд.
Російські війська, за словами Валерія, активно використовують підступні методи. Замінованим може бути що завгодно – від пляшки до пачки цигарок чи магазину від автомата. Будь-яка дрібниця здатна вибухнути.
Тому головне – не чіпати нічого. І дивитися під ноги.
Працювати найкраще у складну погоду. Дощ, туман, багнюка – це, як він каже, “погода сапера”. У ясні ночі не виходять – занадто небезпечно через дрони. А от вітер зі снігом навіть допомагає – менше шансів бути поміченим.
Був період, коли він провів на позиціях два місяці без нормального виходу. Постійні обстріли – КАБи, артилерія, міномети, дрони. Інколи по кілька днів не могли навіть покинути бліндаж.
Роботу виконали. Але частина побратимів залишилась там і досі.
Коли Валерій зміг вийти, перше, що зробив – поголився і пішов у душ. Каже, це було майже святом. Потім – короткий відпочинок і знову робота. Без вихідних.
Два найважчих поранення він отримав у Запорізькій та Донецькій областях.
Під час одного з них їх із побратимом виявили в підвалі, де зберігались міни. Спочатку були скиди з дронів, потім міномет. А далі – газ. Довелося виходити.
Вибігли. За кілька секунд – новий удар. Побратима поранило в ногу, але той зміг рухатися. Валерій отримав осколкові поранення в ноги й спину. Ноги оніміли.
Він сховався в руїнах будинку. Лежав під шифером, поки дрон скидав боєприпаси один за одним. Один із вибухів стався буквально за метр – тоді він втратив слух.
Пізніше йому вдалося доповзти до укриття під металом і сіткою. Там і пролежав до вечора. Побратими витягли його вже в сутінках – самі при цьому теж були поранені.
Іншого разу врятував товариш, який фактично керував його рухами, коли той уже погано чув після попереднього вибуху.
Дві важкі травми. Дві операції. Пластини у вусі. Слух частково втрачений. Але службу не залишив.
Сьогодні його підрозділ займається як вибуховими, так і невибуховими загородженнями. Роботи вистачає завжди.
А мрія – проста і спільна для багатьох.
Дім. Родина. Нормальне життя.
Каже, бачити близьких раз на пів року – це надто мало. Але вірить: усе це колись закінчиться. Інакше не може бути.
Залишити коментар