20 лютого Україна схиляє голови перед пам’яттю 107 Героїв Небесної Сотні. Серед тих, хто поклав життя за свободу під час подій Революції Гідності, був і 20-річний житель Дніпропетровщини Сергій Нігоян, чия незламність стала прикладом для всієї країни.
Сергій був єдиною та довгоочікуваною дитиною в родині вірмен, які колись втекли від жахів війни в Нагірному Карабасі, знайшовши прихисток в українській Березнуватівці. Він народився вже тут, і Україна стала для нього єдиною Батьківщиною, за яку він був готовий піти на вогонь. Його загибель 22 січня 2014 року від вогнепального поранення на столичній вулиці Грушевського сколихнула суспільство.
Таємний від’їзд та батьківське передчуття
Батько героя, Гагік Нігоян, згадує, що син поїхав до Києва таємно. Рідні дізналися про його перебування в епіцентрі протестів лише з телефонного дзвінка. Попри всі вмовляння повернутися додому, Сергій залишався непохитним.
«Він казав, що буде стояти до кінця. Хоч через кров, але буде до кінця стояти», – пригадує батько слова сина.
Того фатального дня Гагік Нігоян розмовляв із сином о пів на другу ночі. Чоловік зізнається: мав тривожне передчуття, ніби відчував біду. Коли вранці він за звичкою увімкнув телевізор, перші ж новини підтвердили найгірші побоювання – Сергія більше не було. Сьогодні батько з болем розмірковує про те, як могла б скластися доля сина, якби він не поїхав тоді до столиці, проте визнає: життя має тривати заради пам’яті про Сергія.
Лицар із загостреним почуттям справедливості
Для тих, хто знав Нігояна зі школи, його вчинок не став несподіванкою. Однокласниця Сергія, Ірина Березовська, описує його як людину з надзвичайно загостреним почуттям справедливості. Попри певну замкнутість, він завжди ставав на захист правди та активно цікавився політичним життям країни ще в старших класах.
На Майдані Сергій виконував обов’язки охоронця. Його мотивація була простою та водночас глибокою:
«Страшно нічого не робити. А тут мені не страшно. Я знаю, за що я тут стою і що ми тут виборюємо».
Пам’ять про героя дбайливо зберігають у його рідній школі. Там створили музейну експозицію, де кожен експонат дихає історією запеклих лютневих днів:
- Бруківка, яку привезли безпосередньо з місця загибелі Сергія на вулиці Грушевського.
- Захисні щити, передані побратимами-майданівцями.
- Особисті речі хлопця, що стали символом його короткого, але яскравого шляху.
Окрім музею, на фасаді навчального закладу встановлено меморіальну дошку, а спокій Сергій Нігоян знайшов у рідному селі Березнуватівка. Його історія залишається нагадуванням про ціну, яку українці платять за право жити у вільній державі.
Залишити коментар