Останні семеро: як виживає прифронтове село Отрішки під тиском примусової евакуації

На карті Дніпропетровщини є точка, де час ніби завмер під звуки канонади – це село Отрішки. Після того як російські «шахеди» перетворили частину житлових будинків на руїни, тут оголосили примусову евакуацію, проте семеро місцевих жителів досі відмовляються залишати свої домівки.

Лінія фронту проходить всього за 18 кілометрів від населеного пункту. Місцева жителька Лариса, яка переїхала сюди понад десять років тому доглядати за хворою матір’ю, каже, що зараз у селі стало відносно тихіше. Принаймні, якщо порівнювати з сусідньою Покровкою, де вибухи лунають значно частіше. Проте порожнеча вулиць красномовна – більшість сусідів виїхали одразу після обстрілів, коли на їхніх очах розривалися ворожі снаряди та отримували поранення люди.

Побут у режимі ізоляції

Життя тих, хто залишився, перетворилося на щоденний квест із виживання. Інфраструктура поступово згортається, а умови стають дедалі жорсткішими:

• За продуктами доводиться їздити у сусідні села, адже місцева торгівля відсутня.
• Найближчий банкомат у Чаплиному закритий, тому за пенсією люди змушені долати шлях аж до Васильківки.
• Електроенергія працює зі збоями – після обстрілів або сильних вітрів, що гуляють відкритими полями, світла може не бути по декілька діб.

Зв’язок у селі з’являється епізодично, проте телевізор поки що працює. Лариса зізнається: страх перед майбутнім посилюється через чутки про повне відключення комунікацій. Влада попереджає, що через безпекову ситуацію в Отрішках можуть припинити надання медичних послуг та остаточно відрізати електропостачання, аби стимулювати людей до переїзду.

Зимовий тупик та надія на весну

«Лишились люди, яким нема куди поїхати, ніхто нас ніде не жде. І ще й взимку – це просто жахливо», – ділиться болем інша мешканка, пані Ярина.

Раніше жінка завідувала місцевим клубом, але тепер від будівлі, як і від колишнього життя, лишилися тільки спогади. Газу в селі ніколи не було, а перспектива залишитися без світла в розпал морозів лякає найбільше. Проте Ярина тримається за своє господарство та численних тварин – як власних, так і покинутих сусідами.

Попри офіційний статус примусової евакуації, ці семеро людей залишаються у своїх стінах. Вони не чекають на ворога, а мріють лише про одне – дожити до весни, щоб випустити худобу на пасовище та нарешті побачити переможний мир на своїй землі.