14 грудня в Україні вшановують героїв-ліквідаторів — людей, які не шкодуючи себе, стали щитом між людством і атомною катастрофою. Серед них — військовослужбовець Анатолій Гулак з Павлограда, ветеран військової частини 3024, який у червні 1986 року поїхав до Чорнобиля за наказом командування. Його розповідь — це не лише спогад про зону відчуження, а й про біль, пам’ять і тишу, яка назавжди оселилась у його серці.
З тривожною валізкою — у самий епіцентр катастрофи
Анатолій Васильович проходив строкову службу ще з 1968 року. Після служби працював на хімічному заводі, а з 1973-го знову повернувся в армію. У 1980 році закінчив Орджонікідзевське командне училище й служив у частині 3024. У Чорнобиль його викликали раптово — 25 червня, через два місяці після аварії. На збори дали лише дві години.
«Я тільки встиг забігти додому, попрощатися з дружиною, схопити тривожну валізку — і все, поїхали. О 15:00 ми вже були в дорозі, наступного дня — у Києві», — згадує він.
Сонце, квіти і металевий присмак
Група Анатолія жила в таборі «Сонячний» за 20 км від станції. Спочатку природа навколо не здавалася загрозливою, та металевий присмак у роті чітко давав зрозуміти: усе інакше. Найжахливіше враження — рудий ліс.
«Сосни, які завжди були зеленими, стали іржаво-рудими. Радіація просто випалила все живе. Ми проїжджали цей ліс на БТРах на повному газу — прилади дозконтролю зашкалювали».
Завдання їхньої групи — охорона об’єктів, контроль доступу, перевірка пропусків, вимірювання радіаційного фону за допомогою приладу ДП5А. Анатолій вів документацію і стежив за дотриманням режиму на станції.
«Життя вирує… але ці люди ніколи не повернуться»
Серед найболючіших спогадів — перегляд фільму про довоєнну Прип’ять. Усміхнені люди, зелень, мирні вулиці — і розуміння, що ніхто з них більше не побачить свого дому.
«Це схоже на те, що відбувається зараз — розбиті міста, зруйновані будинки, втрачені життя. Відчуття дуже схожі», — говорить він.
Телефонний дзвінок через всю країну
У ніч з 4 на 5 липня Анатолій заступив на службу. Наступного дня йому мало виповнитись 38 років. Він сидів сам у бункері — і з’явилась єдина думка: почути голос рідних. Завдяки телефону в бункері вдалося з’єднатись з АТС Чорнобиля, далі — з Києвом, Дніпром і, нарешті, Павлоградом.
«Ці п’ять хвилин з родиною — вони варті життя. Я вдячний тим жінкам-телефоністкам, які по ланцюжку провели мій дзвінок додому», — каже Анатолій Васильович.
Син продовжив батькову місію
У 2015 році син Анатолія також побував у Чорнобилі — працював на будівництві арки над зруйнованим реактором. А з 2022 року воює в лавах Національної гвардії, захищаючи Україну.
Після служби — до школи
Повернувшись із зони відчуження, Анатолій продовжив службу у частині 3024. А після виходу на пенсію присвятив себе навчанню молоді — 18 років викладав у школі предмет «Цивільний захист», передаючи знання новому поколінню.
Його досвід, пам’ять і відданість стали важливою частиною історії України — не менш значущою, ніж подвиги на фронтах. Історії таких, як Анатолій Гулак, нагадують: герої бувають різні, але кожен із них наближає наш день перемоги — і в 1986-му, і сьогодні.
Залишити коментар